«Я була жива, але всередині померла. Мені був 21 рік, і я знала, що таке смерть, я знала, що це таке – пережити власну дитину» – згадує найстрашніший період свого життя Богдана Ярова. Зараз вона щаслива мати трьох синів, але ціна, заплачена нею за це щастя, під силу далеко не кожній жінці. Своєю непростою історією Богдана поділилася у нашому блозі:
«Моя історія розпочалася дуже давно, 20 років тому. З дуже молодого віку я хотіла мати дітей. У 21 рік я вийшла заміж і ми з чоловіком одразу ж вирішили завести дитину. Все вийшло із першого місяця планування.
Вагітність затьмарювалася найважчим токсикозом, але думки, що вагітність може закінчитися не народженням дитини, а чимось іншим, у мене не виникало. З 6-го по 16-й тиждень вагітності я пролежала в лікарні і харчувалася практично лише внутрішньовенно. Десь із 16-го тижня мені стало трохи легше, мене виписали з лікарні, я почала їсти сама. Здавалося б, найстрашніше позаду. “Такі токсикози бувають тільки у 2% вагітних”, “Далі все має бути добре, ти таке пройшла …”, – говорили мені лікарі. І справді, стало краще – я благополучно доходила практично до 30-го тижня.
Одної ночі мені наснилося, що я тримаю на руках дитину, а вона вся в крові. Через пару днів після цього сну вранці я помітила, що дитина не рухається, не рухалася вона і вдень. Мене довезли до лікарні того ж вечора, але вже з температурою під сорок. Мій хлопчик, мій син, помер внутрішньоутробно. У мене почався сепсис. Я не хочу описувати всіх жахів, які я пройшла зі штучними пологами, реанімацією, переливанням крові. Майже два тижні я пролежала в реанімації. Страху смерті не було зовсім. Здавалося, я померла разом із моєю дитиною.
Наступні два роки я жила в пеклі. Я розлучилася з першим чоловіком, бо зрозуміла: з ним ніколи не зможу забути те, що зі мною сталося. Але минув час, я повторно вийшла заміж, і біологічний годинник в 32 роки почав цокати в моїй голові дуже сильно. Бажання мати дитину перебороло страх її втратити. Я завагітніла Андрієм.
І знову та сама пісня з токсикозом, 20-ма тижнями під крапельницями, постійною загрозою – спочатку переривання вагітності, а потім передчасних пологів. Після важкої вагітності пологи мені здалися прогулянкою в осінньому лісі. Мені було 32 роки і я твердо сказала собі: я більше не завагітнітиму.
Але минув час, 33, 34, 35, 36… І ось у 36 років, коли маленький Андрійко став дорослішати, я до фізичного болю захотіла ще дитину. Оскільки проблем із зачаттям у мене не було, ми з чоловіком почали планувати вагітність. Але проходив місяць за місяцем, а результату не було. Минув ще рік, і зрештою я наважилася йти до репродуктологів.
Клініку ISIDA я знала добре – я стояла на обліку в ISIDA з Андрієм. Мої знайомі за допомогою репродуктивних технологій благополучно вагітніли та народжували дітей там же. Тому питання, куди саме йти, у мене не виникало. Але до кого з лікарів? Я вивчила всі форуми і дійшла висновку, що найкваліфікованішим репродуктологом, який береться за найскладніші ситуації, є Хажиленка Ксенія Георгіївна.
У свій перший візит до Ксенії Георгіївни я прийшла з папкою аналізів, вона мені сказала, що не бачить у мене проблем. Але її бентежив мій анамнез, вона припустила, що проблеми з невиношування у мене через кров. І ми почали розумітися. Не хочу описувати діагнози, сенсу в цьому немає, але Ксенія Георгіївна таки докопалася, що проблеми – зі згортанням крові.
Я пам’ятаю, як просила Ксенію Георгіївну підсадити два ембріони і як вона категорично відмовлялася. Викликала мого чоловіка, говорила про високі ризики у зв’язку з віком, а також супутні проблеми з кров’ю, викликала ембріолога, і в результаті не давала підсаджувати двох. Почалися наші ходіння. Підсадка – вагітність – викидень. Підсадка – вагітність – викидень. Підсадка – вагітність – викидень.
Скільки було пролито сліз… Я не хочу і не можу передати, як із кожним викиднем я знову переживала смерть першого сина. Як із кожним викиднем я вмирала. І лише усвідомлення, що є старший син, якому я потрібна, змушувало мене брати себе до рук. Ксенія Георгіївна відмовляла мене експериментувати далі, порадила зайнятися усиновленням. Я б із радістю, але в нашій країні це практично нереально.
Отже, мені 40 років, і я ухвалюю рішення, що Богові видніше, це моя остання спроба завагітніти. Я вмовляю Ксенію Георгіївну, що це востаннє. У день підсадки Ксенія Георгіївна зайшла до палати і поставила мені зовсім дивне запитання: Ви не проти, якщо ми підсадимо двох? На те, що вони приживуться обидва – лише 5% ймовірності». Я була вражена, адже попередні кілька років я її вмовляла підсадити двох, але вона не погоджувалася.
І ось на 5 день після підсадки я роблю тест і бачу 2 смужки. Вже тоді зрозуміли, що прижилося двоє. Ксенія Георгіївна лаяла себе, що це на неї найшло. Так почалася зовсім інша вагітність. Лікарі робили все можливе, щоб дотягнути до 37 тижнів, за це їм величезна подяка. У день пологів першою в реанімацію залетіла Ксенія Георгіївна і, побачивши мене у сльозах від щастя, сказала: «Я вже бачила дітей, і перестаньте плакати! Я сама зараз почну плакати».
Зараз, дивлячись на двох своїх малюків, я не уявляю, як без них жила досі. І найголовніше: коли народилися мої хлопчики, я вперше за 20 років відпустила мого першого сина. Відпустила психологічно. Ми з ним колись зустрінемося, і він все одно завжди буде в моєму серці.
А зараз я найщасливіша мама трьох хлопчаків. Так, я більше, ніж впевнена, що дітей роздають на небесах, але руки, які мені передали дітей з небес, – це були руки Ксенії Георгіївни. Дівчатка, не здавайтесь, не втрачайте надію! Ніколи. Шукайте свого лікаря – і все у вас вийде. Знайдеться лікар, через руки якого з неба вам передадуть довгоочікуваного малюка».
Звертаємо вашу увагу, що пацієнти клініки ISIDA, які зіткнулися з проблемою невиношування вагітності, можуть отримати кваліфіковану допомогу у спеціалізованому відділенні клініки – Центрі лікування невиношування вагітності. Колосальний досвід наших фахівців, застосування передових технологій та методів лікування, а також віра в успішний результат – то завдяки чому на світ може з’явитися і ваше довгоочікуване диво, всупереч усім прогнозам та діагнозам.
